КартоГрафія

ШЛЯХИ ВИГНАНИЯ

По всьому світу

Крім того, що депортація – це передусім вигнання із рідних країв, окупованих радянськими військами, вона також поклала початок багаторічним переміщенням вигнанців неосяжною територією СРСР. З цього насильницького викорінення з територій, анексованих після підписання німецько-радянського пакту, починаються маршрути, що перетинали одну шосту частину світу. Деякі маршрути роблять коло і завершуються там, де і розпочиналися. Інші – ніколи не повертаються до місця народження. Ці траєкторії представлені на двох картах у різних масштабах та проєкціях.

See MEDIA

«Діти льоду»

Маршрути «Дітей льоду» перетинають радянській простір у всіх напрямках – з заходу на схід та з півдня на північ. Ці подорожі складалися із двох етапів: спочатку дітей відправляли до Алтаю, а згодом – на північ, за Полярне коло. Дітей безперестанно перевозили із одного пункту призначення до іншого – спочатку везли поїздами, потім на вантажівках або баржах, врешті-решт вони опинялися у найекстремальніших районах Радянського Союзу.

See MEDIA

Депортація без повернення

Деякі із депортованих ані повернулися на батьківщині, ані подалися до далеких країв. Вони із власної волі або під тиском вирішили залишитися із різних причин: облаштувалися на місці переселення, одружилися або отримали посаду і просування кар’єрними сходинками, не змогли реінтегруватися на батьківщині, мали фінансові труднощі, що не дозволяли виїзд, тощо. Такі депортовані становили меншість, але їх можна зустріти у Сибіру та Центральній Азії.

See MEDIA

Тюрми, табори та депортації

Багато хто з депортованих пройшли через табори ГУЛАГу. Їх шлях складався з низки тюремних ув’язнень, довгих дистанцій, які долалися потягами або пішки, перебування у таборах чи на спецпоселеннях в екстремальних природних умовах. Декого з депортованих могли перевести із лютих морозів Крайньої Півночі до пекучої спеки центральноазійських степів.

See MEDIA

Депортаційний конвой

Перший етап депортації був позначений прибуттям солдатів внутрішніх військ НКВД у супроводі місцевих допоміжних підрозділів. Вони забирали людей, яких мали депортувати, безпосередньо із домівок, везли вантажівками або підводами до залізничної станції, де вантажили до товарних вагонів. В одній колоні їхали люди, які мешкали в одному районі і які знали один одного. Після тривалої подорожі родини розселяли суходолом чи річкою по різних місцевостях, далеких чи близьких.

See MEDIA

«ПО ВСЬОМУ СВІТУ»:

Генрі Вельш разом із матір’ю втекли до СРСР від нацистських військ, які просувалися територією Польщі. Радянська влада одразу їх депортувала до Крайньої Півночі, до Архангельської області. Після того, як була укладена угода між польським урядом в екзилі у Лондоні та СРСР, Генрі позбавився статусу спецпоселенця і зміг переїхати до Центральної Азії. У 1945 р. він повернувся до Польщі, де дізнався, що більшість його родичів були знищені нацистами. Зіткнувшись із проявами антисемітизму в повоєнній Польщі, Генрі вирішив пуститися в довгу мандрівку, яка привела його спочатку до Південної Америки, де жив його батько, а згодом – до США, де він навчався перед тим, як повернутися до Європи.

Початок шляху Софії Данішевської нагадує маршрут Генрі Вельша. Згодом вона полишила територію СРСР і разом із армією генерала Андерса, до якої долучився її брат, вирушила до Ірану та британських колоній Індії та Кенії. Ця подорож британськими колоніями стала можливою через те, що польський уряд у вигнанні знайшов притулок саме у Лондоні. Софія повернулася до Польщі через Ліван, де знайшла свою сім’ю, яка довгий час була розкиданою [Карти наразі готуються, тому поки що недоступні для перегляду].