Les lieux de déportation parsèment le territoire soviétique. Ils sont cependant surtout situés dans les régions, souvent régions de colonisation, où le migrant ne vient pas spontanément, car l’accès est difficile et l’environnement hostile.

Депортованих розміщували на всій території СРСР. Тим не менш, місця заслання в основному були у тих регіонах, які потребували колонізації, але які зовсім не приваблювали добровольців через труднощі із сполученням або суворі природні умови.
Географія заслання була схожою із географією таборів, хоча повністю не збігалася. Території, до яких відправляли депортованих, в основному були розташовані на півночі Казахстану, в Узбекистані, у Західному Сибіру, навколо озера Байкал та на північний-схід від Москви. Більшість таборів розміщувалася у кліматичних поясах із найсуворішими умовами: чи то на півночі європейської частини країни (Воркута, Інта та ін.), чи то у суворих районах Сибіру (Колима та ін.). Табори часто розташовувалися поблизу шахт, або навколо залізниць чи будівництва індустріальних об’єктів. Депортованих найчастіше відправляли до сільської місцевості, де їм доводилося обробляти землю чи працювати на лісоповалі. Однак, спецпоселенці могли опинитися на одних будовах із тюремними в’язнями через відсутність чітких правил розмежування. Примітно, що на захід від лінії Ленінград-Москва спецпоселень не було, натомість було багато таборів, оскільки саме в цій частині країни існувала потреба у великій кількості робочої сили.
Засланців не тримала за колючим дротом. Їх відправляли до таких країв, де сама природа та колосальні відстані виконували роль охоронців. Переселенці перетворювали ці місця, засновуючи нові селища та, водночас, рятуючи від спустошення селища, які полишили місцеві жителі. Умови життя депортованих залежали від того, звідки вони походили, та часу прибуття на спецпоселення. Литовців та українців із західних областей України найчастіше відправляли до Сибіру (Іркутська та Новосибірська області й Красноярський край), а німців – до Центральної Азії.
За іронією долі на засланні почали виникати національні території, які дозволяли різним групам частково відновлювати зв’язки внутрішньої солідарності, щоправда, суттєвими перепонами були заборона залишати поселення та розпорошеність цих поселень. Поступово депортовані облаштовувалися на нових місцях, що мали стати для них новою домівкою.
Після смерті Сталіна, і особливо після 1956 р., депортовані отримали право повернутися до рідних домівок, відтак місця заслань почали втрачати населення. Доволі часто члени однієї родини були розкидані по всій країні: під час депортацій 1941, 1944 та 1949 рр. на анексованих територіях голів родин (чоловіків), як правило, відправляли до таборів, а жінок – до спецселищ.

Листування поєднувало домівки, де залишилися рідні, табори, де перебували батьки та чоловіки, та спецпоселення. Попри те, що право на листування було обмеженим (лише один лист на місяць), повсякчас порушувалася конфіденційність (листи розкривали та читали відповідні органи), втім, це право все-таки існувало.
Якщо батькам та синам вдавалося вижити у важких умовах таборів, вони відправлялися на пошуки своїх рідних. Декому навіть в таборі вдавалося підтримувати зв’язки з родиною; інші змогли віднайти рідних лише після звільнення.

Alain Blum та Jurgita Mačiulité

 

Варлам Тихонович Шаламов, Стланик. Колимські оповідання.

 

 

На Крайній Півночі, на межі тайги та тундри, серед карликових берез, низькорослих кущів горобини з несподівано великими блідо-жовтими водянистими ягодами, серед шестисотрічних модрин, що стають зрілими у триста років, живе особливе дерево – стланик. Це далекий родич кедра, кедрач – вічнозелені хвойні кущі зі стовбурами товстішими за людську руку і довжиною два-три метри. Він невибагливий і росте, вчепившись коріннями за щілини у каміннях гірського схилу. Він мужній і впертий, як усі північні дерева. Чутливість його надзвичайна.
Пізня осінь, вже час бути снігу, зимі. Край білого небосхилу вже багато днів пропливають низькі, синюваті, наче у синцях, хмари. А сьогодні осінній пронизливий вітер зранку став загрозливо тихим. Пахне снігом? Ні. Не буде снігу. Стланик ще не лягав. І дні минають, снігу немає, хмари блукають десь за сопками, і на високому небосхилі з’явилося бліде маленьке сонце, і все по-осінньому...
А стланик гнеться. Гнеться все нижче, ніби під безмірним, зростаючим тягарем. Він дряпає своєю вершиною каміння і притискається до землі, розкидаючи свої смарагдові лапи. Він стелиться. Він схожий на спрута, що вбрався у зелене пір'я. Лежачі, він чекає день, другий, і ось вже з білого неба сиплеться, як порошок, сніг, і стланик поринає у зимову сплячку, як ведмідь. На білій горі набухають величезні снігові пухирі – це кущі стланика уляглися зимувати.
А наприкінці зими, коли сніг все ще покриває землю трьохметровим шаром, коли в хуртовини ущелинах утрамбували щільний сніг, що кориться лише залізу, люди марно шукають ознак весни у природі, хоча за календарем весна вже мала настати. Але день не відрізнити від зимового – повітря розріджене і сухе і жодним чином не відрізняється від січневого повітря. На щастя, відчуття людини надто грубі, сприйняття надто прості, та й почуттів у неї небагато, всього п'ять – цього недостатньо для передбачень та вгадувань.
Природа більш витончена за людину у своїх відчуттях. Дещо ми про це знаємо. Пам’ятаєте риб лососевих порід, які припливають метати ікру лише до тієї річці, де була відкладена ікринка, з якої з’явилася ця риба? Пам’ятаєте загадкові траси пташиних перельотів? Рослин-барометрів, квітів-барометрів відомо нам чимало.
І ось посеред сніжної безкрайої білизни, посеред повної безнадії раптово встає стланик. Він струшує сніг, випрямляється на повний зріст, піднімає до неба свою зелену, зледенілу, трохи рудувату хвою. Він чує поклик весни, нечутний для нас, і, вірячи в неї, встає раніше за всіх на Півночі. Зима скінчилася.
Буває й інше: багаття. Стланик занадто легковірний. Він так не любить зиму, що готовий довіряти теплу багаття. Якщо взимку, поряд із зігнутим, скрюченим по-зимовому кущем стланика розвести багаття – стланик встане. Багаття згасне – і розчарований кедрач, плачучи від образи, знову зігнеться і ляже на старе місце. І його занесе снігом.
Ні, він не лише провісник погоди. Стланик – дерево надії, єдине на Крайній Півночі вічнозелене дерево. Серед білого блиску снігу його матово-зелені хвойні лапи кажуть про південь, про тепло, про життя. Влітку він скромний та непомітний – усе навколо поспіхом квітне, намагаючись відцвісти упродовж короткого північного літа. Квіти весняні, літні, осінні змагаються у нестримному бурхливому цвітінні. Але осінь близька, і ось вже обсипається жовта дрібна хвоя, оголюючи модрини, польова трава згортається і сохне, ліс порожніє, і тоді далеко видно, як посеред блідо-жовтої трави та сірого моху горять серед лісу величезні зелені смолоскипи стланика.
Мені стланик завжди уявлявся найбільш поетичним російським деревом, краще за уславлені плакучу вербу, інару, кипарис. І дрова зі стланика палкіше горять.

1960

 

Чимало очевидців згадують про те, як їх привезли до бараків, де жили виключно жінки із дітьми. Ця «планета жінок» часто згадується у розповідях, єдиним чоловічим персонажем яких зазвичай виступає комендант: раз на місяць до нього приходили обліковуватись родини, які жили у спецпоселенні. Чоловіки: батьки, брати, одружені чоловіки – перебували у таборах. Хтось повернеться звідти, хтось – ні.

 

Деякі інструкції стосовно депортації містять розділ «Інструкції щодо розлучення родини депортованого з її головою». Апріорі вважалось, що чоловік небезпечніше за жінку, й сегрегація, спричинена ГУЛАГом, як правило була дуже значна.
Вірно й те, що найбільш суворі репресії зачепили в основному чоловіків. До війни 90 % населення таборів становили чоловіки. Після війни понад 80 % все ще залишались чоловіки, попри те, що існували деякі жіночі табори, як наприклад, «Алжир» у Казахстані. Кілька передвоєнних інструкції були безпосередньо спрямовані проти дружин депортованих та ворогів народу. Це підтверджує сегрегаційний характер репресій.
Однак, окрім «фемінізації» світу депортованих, радянський світ після Другої світової війни був також переважно жіночим. СРСР часів «другого періоду сталінізму» був занадто фемінізованим через світову війну, яка коштувала СРСР 26 мільйонів жертв, і більшість серед них становили чоловіки. Особливо різко гендерний дисбаланс був помітний серед старшого покоління, яке брало участь у боях.

Статистика

Офіційні статистичні дані щодо депортованих, зібраних після Другої світової війни, можуть здаватися суперечливими відносно наших свідчень. Станом на 1 липня 1952 року в країні серед переміщених осіб нараховувалося трохи менше 800 000 чоловіків та дещо більше мільйона жінок, або 44 % дорослого населення. Може враження наших свідків є помилковими? Може, вони транслюють свій погляд на увесь післявоєнний радянський світ, а не на світ депортованих? Насправді, щоб підтвердити їхні свідчення, нам необхідно розібратися у них більш детально, оскільки є кілька факторів, що пояснюють, чому загальний перепис спеціально переміщених осіб не дає тієї картини, яку пропонують наші свідки. З одного боку, ці переписи частково включають селян, депортованих у 1929–1932 роках, їх депортували разом із родинами, без відділення чоловіків від жінок та дітей. Теж саме відбулось під час Другої світової війни, коли влада масово депортувала «покарані народи». Поволзьких німці, чеченців, інгушів, греків та інших переселяли цілими родинами до Центральної Азії. З іншого боку, особливо після війни на анексованих територіях, чоловіків розлучали з іншими членами їхніх родин, якщо їх підозрювали у боротьбі проти радянської влади.

Чоловіче домінування

Сегрегація починається одразу після арешту. Вона продовжується і у засланні, тому що світ депортованих ще більш чуттєвий до відносин чоловічого домінування, що було властиве для післявоєнного радянського суспільства. Це панування поєднувало робочу спеціалізацію, політичне та поліцейське домінування тощо. Начальники – завжди чоловіки. Механізація – це завжди про чоловіків, у той час як некваліфіковану та одноманітну роботу виконували жінки. Спонтанна трудова міграція в СРСР не була схожа на ту, що відбувалась у Західній Європі. Європейці широко використовували працю мігрантів з метою подолати нестачу робочих рук. У СРСР не було таких міграційних рухів – навіть у 1970-х роках із південних республік СРСР (Центральна Азія), які владою сприймалися після Другої світової війни як потенційний резерв робочої сили. Таким чином, найчастіше нестачу некваліфікованої робочої сили долали за рахунок жінок.

 

Опис шляху, що вів до заслання, дивним чином постійно повторювався у всіх розповідях. Арешт у рідному селищі, шлях – часто на возу – до найближчої залізничної станції, де стояв ешелон з іншими арештантами – так розпочинаються майже всі спогади. Ешелон являв собою довгу чергу вагонів для худоби. Іноді у них не було навіть нар, і чоловіки, жінки, діти, старі спали на підлозі, у нестерпній тисняві. Подорож тривала дуже довго, і ніхто не знав, куди їх везуть.

Прибуття до пункту призначення завжди виявлялось несподіванкою. Найчастіше мова йшла про маленьку, загублену серед безкраїх просторів станцію. Але подорож на цьому не завершувалась. Депортованих вантажили на вози або вантажівки та розвозили по району, або селили тимчасово в бараки, а потім відвозили за декілька десятків кілометрів подалі, туди, де починалося для них життя у депортації.

На цьому шляху потяг часто надовго зупинявся на тій чи іншій станції, щоб, наприклад, пропустити інший потяг, що йшов назустріч. Інколи він раптово змінював напрямок або повертав назад, ще більш ускладнюючи аж ніяк не прямий маршрут.

У вагонах люди намагаються хоч якось пристосуватися та організуватися. Вони відгороджують один кут вагона для вбиральні (яка уявляла собою звичайний отвір у підлозі або відро) і намагаються хоч якось зберегти пристойність. Дітей це не бентежило, але всі сьогодні згадують про сором, який відчували жінки. Двері вагону зачинені, але де-ні-де під дахом є віконце, через яке можна поглянути на околиці. Комусь із депортованих вдалося взяти з собою їжу, інші намагаються знайти хоч щось під час зупинок. Дуже цінувався окріп: зазвичай на станцію за ним відправляли когось із вагону під наглядом канвою.

Конвоїри з’являються лише під час зупинок, коли двері вагона відчинялися. Вони не виказували особливої ворожості, але діти пам’ятають про постріли, що лунали коли хтось вдавався до втечі. Інколи втікачам вдавалося сховатися у лісі. Ніхто, звичайно, не знає, що з ними трапилося потім.

На шляху, що вів у невідомість, особливе значення набували знаки та орієнтири: міст через річку, Уральські гори, вид тайги. Спираючись на ці знаки, всі мешканці вагону намагалися здогадатися, куди їх везуть.

За історіями, які здавалось б повторювались, приховується низка відмінностей. Депортації 1941 та 1944 рр. відбувалися у більш важких умовах, і оповідання про них частіше містять згадки про голод та виснаження, ніж у спогадах про 1949 р., через кілька років після війни.

Ці розповіді необхідно порівняти з історією перших масових депортацій, що супроводжували колективізацію 1929–1930 рр. Ці операції, які нерідко мали імпровізований  характер, не випадково були названі «депортаціями в нікуди» (Н. Верт): частина висланих була кинута напризволяще посеред лісів та степів. Депортації, про які йде мова у наших інтерв’ю, зазвичай відбувались за іншим сценарієм: вони були краще організовані, на місцях готувалися до приїзду засланців, хоча умови життя залишалися надзвичайно важкими. У наказах та інструкціях органів МВД, які відповідали за депортацію, ми знаходимо детальний опис цих операцій, що у більшості випадків співпадає з розповідями очевидців. *

Алан Блюм

  
 

1943 р.

Лютий: Перемога радянських військ у Сталінградській битві – переломний момент в історії Другої світової війни.

Листопад: депортація до Центральної Азії близько 69 000 карачаївців, один з народів Північного Кавказу. Це перша операція колективного «покарання» окремих народів, які були звинувачені у пособництві окупантам та повністю виселені з території, яку вони населяли. Одночасно знищуються їхні національні автономії: Карачаївська АО, Кабардино-Балкарська АРСР, Чечено-Інгушська АРСР, Калмицька АРСР.

Грудень: депортація до Середньої Азії близько 92 000 калмиків.

1944 р.

Лютий: депортації біля 387 000 чеченців, 91 000 інгушів і 37 000 балкарців.

Листопад: депортації близько 92 000 месхетинців, курдів й амшенів (гемшинів).

Травень: депортація близько 187 000 татар, 22 кримських болгар та вірмен й 40 000 греків, які проживали в Криму, Грузії, Вірменії, Краснодарській та Ростовських областях.

30 липня: Сталін наказав роззброювати, арештовувати та виселяти солдатів та офіцерів польської Армії Крайової, учасників операції «Буря».

Грудень: депортація близько 110 000 етнічних німців (Volksdeutsche) з території Угорщини, Румунії, Болгарії та Югославії.

Зима 1944 – червень 1945 рр.

На території Карпатської Русі відбуваються арешти членів агарної та угорської партій, російських емігрантів, учасників українського та білоруського національних рухів опору, чехів та словаків, які виступали проти приєднання Карпатської Русі до СРСР.

Весна 1944–1951 рр.

Арешти та депортації сотні тисяч дійсних та підозрюваних «фашистських посіпак», членів ОУН, бійців УПА, білоруських та прибалтійських «лісових братів» (мовою радянської пропаганди – «бандитів»), які зі зброєю в руках боролися із радянським режимом. Родини учасників українського та прибалтійського супротиву висилаються на спецпоселення до північних районів Європейської частини Росії та Сибіру.

1945 р.

Січень: депортація близько 70 000 саксів та швабів (німецькомовне населення Румунії) із Південної Трансильванії до Донбасу та інших промислових районів України.

Весна: депортація близько 100 000 жителів Словаччини. Частина з них силоміць була перевезена до СРСР, головним чином – на Донбас, що відбудовувався після війни; інші були засуджені як «воєнних злочинців» за участь у військових діях на боці Німеччини, Угорщини та Словаччини (скористалися німецьким пануванням у Центральній Європі з метою проголошення незалежності).

Квітень: з перших днів звільнення Чехословаччини радянськими військами та до лютого 1948 р. МГБ проводить арешти та депортує до СРСР «білоемігрантів», які полишили Росію у 1920–1930-ті рр. Це були, головним чином, представники інтелектуальної та економічної еліти: інженери, юристи, журналісти, письменники, перекладачі, офіцери, викладачі, дипломати, підприємці.

Починаючи з квітня 1945 р.: депортація близько 800 000 осіб (у т.ч. 500 000 німців) з окупованих радянськими військами країн у межах репарацій.

8–9 травня 1945 р.: капітуляція Німеччини. Радянські війська контролюють частину території Німеччини та країн Східної Європи.

Весна–літо: депортація німецькомовного населення Литви.

У Східній та Центральній Європі арештам та депортаціям до СРСР піддаються особи, які здатні стати на заваді встановленню комуністичного режиму.

1948 р.

Травень: колективізація сільського господарства Литви супроводжується операцією «Весна», під час якої 40 000 селян, у т.ч. 11 000 дітей, виселяються на спецпоселення до Бурятії, Красноярської та Іркутської областей.

1949 р.

Березень: масові депортації на території Прибалтики, головним чином, у селах.

У Литві ця операція, що отримала назву «Прибій», призводить до депортації до Сибіру близько 9 000 родин (приблизно 30 000 осіб).

Квітень: Аналогічна операція у Молдові.

Травень: Депортація греків з території Грузії.

1951 р.

У період з червня 1949 р. до серпня 1952 р. у Прибалтиці проводиться серія нових репресій різних масштабів. Восени 1951 р. в Литві здійснюється масова операція «Осінь», спрямована проти селян, які відмовилися вступати до колгоспів. У рамках цієї операції до Красноярської області було відправлено понад 16 000 осіб, у т.ч. 5 000 дітей.

Alain Blum та Marta Craveri