Теми
Голод
Постійне відчуття голоду, нав’язливі думки про їжу, цинга та куряча сліпота, спричинені авітамінозом – згадки про ці та інші фізичні й психологічні прояви недоїдання присутні у розповідях усіх свідків, особливо у спогадах тих, хто були депортовані ще дітьми.
У багатьох випадках нестача їжі (у тому числі неможливість знайти молоко для немовлят) стала причиною загибелі батьків, братів та сестер. Декому вдалося, полишаючи рідну домівку, взяти із собою одяг та інші предмети, які згодом вдалося обміняти на продукти у місцевих мешканців. Усі депортовані навчилися шукати гриби, ягоди та їстівні коріння рослин.
Найважче довелося тим, кого депортували до 1941 р. За роки війни у радянських таборах загинуло близько 1 мільйону в’язнів, а 22 % стали інвалідами. На півночі Росії та Сибіру, куди були заслані тисячі родин, голод був частиною повсякденного життя депортованих та місцевих мешканців.
Марта Кравері
Ірина Тарнавська розповідає про голод
Під час інтерв’ю Ірина Тарнавська неодноразово повертається до теми голоду, від якого страждала вона та її близькі, і розповідає про те, як важко було знайти продукти. У цьому уривку вона згадує про те, як стояла над каструлею, де варилася картопля, і вдихала її запах, уявляючи, як їсть її!
Пеєп Вар'ю розповідає про голод у Сибіру.
Пеєп Вар'ю розповідає про голод у Сибіру і про те, як його мама обміняла увесь одяг на продукти.
Анатолій Смілінгіс про арешт матері
У перші місяці заслання родина Анатолія вижила завдяки запасам провізії, привезеної з Литви. Однак взимку 1942 р. ситуація раптова погіршилася, і щоб не померти, вони були ладні на все: «Мою сестричку Риту як малолітню взяли до інтернату, у школу, де їх з маленькими дітьми трохи підгодовували. Їсти та жити було треба, й мама потрохи почала ходити до конюшні. Коням інколи давали жменю вівса. Вона кілька разів, я не знав звідки, принесе, потовче овес на плиті та зварить. І попалася. Хтось побачив. Її заарештували, забрали за жменю, і я її не бачив. Забрали, і вона померла десь у таборі. І я залишився сам». Анатолій залишився сиротою, і йому довелося на власному досвіді дізнатися, що значить голодувати майже півроку. У цьому фрагменті запису він намагається пояснити, що відчувала дитина, яка страждала від крайнього виснаження: «Немає що їсти. Я пам’ятаю кілька таких етапів. Десь щось виміняв, з’їв цілий чорний буханець! Як наче не їв: начебто їв, але не їв. Потрохи відріжу маленький шматочок на плиті, і вже немає хліба. Немає і все. Шкода, хоч плач, але немає. Ось я добре пам’ятаю. Потім почав опухати. Спочатку ноги опухають. Як вважається, людина починає опухати та вмирає: спочатку пухне живіт, а потім вона вмирає. Ходиш байдужим до всього. А їсти хочеться, ноги важкі, ледве можу підняти, як свинцем налиті. Ось це я пам’ятаю».
Анатолій Смілінгіс про голод
У перші місяці заслання родина Анатолія вижила завдяки запасам провізії, привезеної з Литви. Однак взимку 1942 р. ситуація раптова погіршилася, і щоб не померти, вони були ладні на все: «Мою сестричку Риту як малолітню взяли до інтернату, у школу, де їх з маленькими дітьми трохи підгодовували. Їсти та жити було треба, й мама потрохи почала ходити до конюшні. Коням інколи давали жменю вівса. Вона кілька разів, я не знав звідки, принесе, потовче овес на плиті та зварить. І попалася. Хтось побачив. Її заарештували, забрали за жменю, і я її не бачив. Забрали, і вона померла десь у таборі. І я залишився сам». Анатолій залишився сиротою, і йому довелося на власному досвіді дізнатися, що значить голодувати майже півроку. У цьому фрагменті запису він намагається пояснити, що відчувала дитина, яка страждала від крайнього виснаження: «Немає що їсти. Я пам’ятаю кілька таких етапів. Десь щось виміняв, з’їв цілий чорний буханець! Як наче не їв: начебто їв, але не їв. Потрохи відріжу маленький шматочок на плиті, і вже немає хліба. Немає і все. Шкода, хоч плач, але немає. Ось я добре пам’ятаю. Потім почав опухати. Спочатку ноги опухають. Як вважається, людина починає опухати та вмирає: спочатку пухне живіт, а потім вона вмирає. Ходиш байдужим до всього. А їсти хочеться, ноги важкі, ледве можу підняти, як свинцем налиті. Ось це я пам’ятаю».